Педагогічна та батьківська мудрість виховання – духовне надбання дітей.

Багаторічний досвід переконує в істинності дуже важливої педагогічної закономірності, там, де є джерело радості дитини, є праця для людей, зовсім немає покарань. У них просто немає потреби, питання про покарання навіть не виникає. А якщо немає потреби в покараннях, значить немає порушень в дисципліні.
Без цього «досягнення» ми не уявляємо собі елементарної педагогічної культури сімейно-дошкільного виховання. Виховання без покарань – це не тільки справа дошкільного закладу. Це одна з найважливіших проблем суспільства, його найтонших і найскладніших сфер – людської свідомості, поведінки, взаємовідносин.
                                                    В.О.Сухомлинський

Увійшовши в нове сторіччя, суспільство зіткнулося з низкою принципових питань, породжених складними реаліями сьогодення. Докорінних змін зазнали уявлення про сучасний світ, світогляд людини набув неочікуваних форм, виникла потреба в усвідомленні причетності українського суспільства до глобальних процесів, що здійснюються у світовій інформаційно-технічній і гуманітарній сферах

Сімейне виховання – це одна з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту Головна мета сімейного виховання – сформувати справжню людину, наділену найкращими людськими якостями: високоморальну, здорову тілом і душею, сильну розумом.

Століттями складалися традиції сімейного виховання, вироблялися основні його принципи. В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Нині Україна переживає нелегкі часи, а сімейні традиції та звичаї допомагають нормально взаємодіяти з суспільством. Тому в педагогіці постає проблема традицій сімейного виховання та батьківської педагогіки.

Традиція – одна із цінностей сімейного виховання, яка передається від покоління до покоління як загальноприйняте, обов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства.

Основними традиціями сімейного виховання є: родинно-трудові традиції; традиції суспільної системної праці; традиції майстрів і трудових династій; родинно-оздоровчі традиції; традиції практичності одягу; традиції раціонального користування словом; традиції національного гумору; фольклорні традиції; традиції давати ім’я й прізвище; родинно-мистецькі традиції; музичні традиції; родинно-побутові традиції; традиції опоряджання житла; декоративно-ужиткові традиції;родинно-громадські традиції; традиції добросусідства та побратимства.

Сухомлинський Василь Олександрович –дивовижна особистість, педагог-новатор, наш співвітчизник. Складно переоцінити внесок цієї людини не лише в розвиток освіти, а й у формування суспільства. Відомий педагог усе своє життя невтомно працював на благо людей і в цій праці вбачав радість і мету життя.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося.

У педагогічній системі Василя Олександровича особистість виховується через тріаду: школа – сім'я – громадськість. Він вважає сім’ю найменшою клітиною нашого суспільства, в якій, як у фокусі, відображається все життя нашої країни. «Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім'я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності. У сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави».

• Традиції становили суттєву частину педагогічної системи Сухомлинського. У «Батьківській педагогіці» вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, учений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. Сухомлинський уважав, що кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції. Яскравим прикладом цього стали релігійні традиції– шанувати і любити Бога, відвідувати богослужіння, дотримуватись посту. В.Сухомлинський вважав, що найважливіші риси і якості дитини зароджуються в сім’ї. Він зазначав, що великої шкоди приносять дітям любов замилування, любов деспотична, любов підкупу. «Люди з кам’яним серцем частіше виростають в таких сім’ях, де батьки віддають дітям усе й не вимагають від них нічого».

Батьківська педагогіка набуває особливої актуальності і нині, в епоху третього тисячоліття, коли широко пропагується аморальність, анархія, сексуальна лібералізація, насильство, злочинність, а матеріальні апетити нового покоління ведуть до його духовного зубожіння, залишаючи сімейні цінності позаду як пережиток минулого. Вивчаючи проблеми виховання дітей, умови та особливості виховного процесу в різних сім’ях, В. Сухомлинський був глибоко переконаний, що спотворена душа дитини – це наслідок неправильного сімейного виховання.

В. Сухомлинський завершує «Батьківську педагогіку» таким твердженням: «Суспільство – це величезний дім, споруджений з маленьких цеглин – сімей. Міцні цеглинки – міцний дім, крихкі цеглинки – це небезпечне для суспільства явище. … крихкість ця полягає в безвідповідальності. Якщо у Вас немає дітей – ви просто людина. Якщо ж у вас є діти, ви тричі, чотири, тисячу разів людина…».

За В. Сухомлинським, могутня сила виховання покладена в тому, що діти вчаться дивитися на світ очима батьків, вчаться у батька поважати матір, бабусю, жінку, людину. У правилах етикету закладено глибоку внутрішню суть – повагу до людської гідності. Саме родина, вважає Сухомлинський, має донести до дитини, що не можна сміятися над старістю і старими людьми; не можна заходити в суперечку з шанованими і дорослими людьми; не можна залишати старшу рідну людину одинокою; не можна сідати до столу, не запросивши старшого; не можна сидіти, коли стоїть доросла, особливо літня людина. Діти повинні бути добрими синами і дочками, берегти здоров’я батьків, шанувати мудрість бабусь і дідусів, пам’ятати, що у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися – патріотизм, справжня любов до жінки і старість. Головне – навчити дітей берегти сімейні звичаї і традиції, адже пам'ять поколінь – це жива історія народу.

У праці «Як виховати справжню людину» педагог радить майбутнім матерям і батькам вивчати історію свого народу, виробляти шанобливе ставлення до близьких, оскільки святими, за його переконанням, є слова: народ, мати, батько, син.Переконливо викладається і методика найтонших сфер морального життя людини – материнського і батьківського виховання, ставлення до батьків, старших членів родини, померлих.

У «Листах до сина» й «Листах до дочки» вчений підтверджує своє переконання і дає конкретні поради щодо підготовки молоді до родинного житгя. «Можливо, прочитавши цього листа, – писав В. Сухомлинський, – ти [син] захочеш покласти його якомога далі, щоб він менше нагадував про нескінченні повчання батька й матері. Ну що ж, поклади, та добре запам’ятай, куди, бо прийде такий день, коли ти згадаєш ці повчання і скажеш собі: а все-таки батько був правий… Я теж зберіг перший батьківський лист». Дочці ж він пише: «Як бачиш, доню, не дарма я згадав мудру бабусину казку, не дарма завів розмову про те, що таке любов. Я хочу застерегти тебе від помилок, які допускають багато дівчат, і за ці помилки їм доводиться дуже дорого платити. Щастям, радістю, здоров'ям, а іноді й життям. Любов людська повинна бути не тільки красивою, відданою, вірною, але й мудрою і обачною, гострозорою і розбірливою. І лише тоді, коли вона буде мудрою і обачною, вона може бути красивою і щасливою, пам'ятай це, доню».

В. О. Сухомлинський першим у вітчизняній педагогіці 50-х років розпочав організацію педагогічного просвітництва батьків. «Дитину треба не заставляти, а навчати бути доброю – у цьому головне спрямування виховних дій батьків.

Як вважав педагог, батьки мають вчитися стільки ж років (у батьківській школі), скільки й діти .

Він проводив велику виховну і освітню роботу з батьками, дорослими, навчав їх мистецтва сімейного і громадського виховання, гостро критикував обивательство, неуцтво, примітивізм. У Павлиській школі було ство­рено чітку систему педагогічної освіти і пропаганди педагогіч­них знань серед населення, батьків і навіть старшокласників.

В. О. Сухомлинський вважав за необхідне ввести в зміст загальноосвітньої школи необхідний мінімум педагогічних знань, виховувати майбутніх батьків, морально готувати їх до великої відповідальної бать­ківської місії. Він підкреслював, що безвідповідальне ставлення молодих батьків до виховання своїх дітей дорого обходиться передусім суспільству. Молоді батьки повинні розуміти, що шлюб розпочинається з готовності до великої і відповідальної соціальної ролі - вихо­вання дітей, успіх якої залежить передусім від духовного багат­ства, вірності коханню, взаємної поваги і спілкування, педагогіч­них знань і умінь. «Своїх вихованців – юнаків і дівчат – ми вчи­мо: моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє – за своїх дітей».

Василь Олександрович назвав альфою і омегою «таке вічне питання» сімейного виховання, як поєднання вимогливості і доброти, суворості і ласки, слухняності і свободи у вихованні дітей. Мудрість батьківської любові, на думку Сухомлинського, виявляється у: 1) вмілому розкритті перед дітьми справжніх джерел радощів життя; 2) переконливості в тому, що мати і батько існують для того, щоб приносити дитині радість.

Отже, у педагогічній системі В. Сухомлинського утвердилася певна система родинно-шкільного виховання, за якою сім’я повинна закласти фундамент вихованості дитини і стати активним помічником вчителів. Традиції сімейного виховання згуртовують сім’ю, зміцнюють родинні зв'язки, покращують взаєморозуміння. А щасливі родини живуть у щасливій країні.